Битва за Київ - ганьба на століття.

Битва за Київ - це не тільки поразка Росії на віки. Це ганьба на віки. 

Такої ганьби історія ще не знала.

Коли Путін сховавшись в бункері 24 лютого 2022 розпочав війну - після довгих місяців нарощування російських військ та 8 років підготовки, він відправив на Київ реально — кращих із кращих, навіть бійців російського спецназу — для штурму й захоплення легко захищених аеродромів - сучасних "воріт" цитаделі Києва.

Це була його власна еліта і план.

Так інші російські сили в цей час, завдали ударів по всій Україні. Від Чернігова до Херсону. Але головна мета була - взяти Київ.

Саме тому Путін кинув на Київ  удар всіх своїх елітних повітряно-десантних військ у перші години та дні війни.

Але Путіну не вдалося досягти своєї головної мети – швидко взяти столицю України,

План київської битви в Кремлі був доволі простий  – колони бронeтехніки та військ на місто з півночі та сходу, плюс повітряний десант, плюс диверсійні групи заздалегідь сховані в Києві, плюс колабораціоналізм в середині столиці.

Читайте ще,

У Путіна лише два "путі" - геноцид або поразка.

Метою було оточити Київ, обложити його, а потім захопити один із двох недоторканих до цього аеродромів – Сікорського чи Бориспільський.

Після того, як аеропорти будуть захопленні, 10 000 російських десантників повинні були бути доставлені на військово-транспортних літаках Іл-76.

Тоді десантникам буде доручено провести штурм центру Києва з метою знайти й захопити президента Зеленського, і керівництво країни і змусити їх підписати мирну угоду. Угода мала повернути контроль над країною Росії.

Таку атаку мали поєднати з штурмом з півдня та сходу – Криму та Донбасу – щоб утримати підрозділи української армії, які там воюють, не дати їм захистити столицю.

Диверсійні атаки на електромережі Києва і звязок, поряд з бомбардуваннями, також мали посіяти паніку та змусити людей тікати – завантажуючи дороги та ускладнюючи пересування українських військ.

Та план почав буксувати з самого початку, а путінські війська виявились зовсім не підготовлені до українського опору, і виявились неспроможними міняти тактику і пристосуватись до невдач.

Здається, в них навіть не було плану - "А ЯКЩО ЦЕ НЕ ВИЙДЕ". Взяти Гостомель.

Путінські війська не змогли ефективно поєднати повітряні та наземні операції, неправильно оцінили здатність України захищати своє небо та не виконали базові та мінімальні військові функції, такі як планування та постачання. 

Так зараз війна ЩЕ не закінчилась.

Наразі сили Путіна перемістились з під Києва на схід України. Зрештою, кремлівський диктатор буде намагатись досягти хоч деяких зі своїх цілей. Але його нездатність і неспроможність захопити Київ залишиться в пам’яті назавжди.

Путін дуже хотів увійти до історичних підручників - і вже ввійшов, як безпорадний стратег, який мав 8 років на підготовку вторгнення, незрівняно слабкого супротиника за чисельністтю, та озброєенням - і в результаті програв.

Програв — через те, що він кинув виклик, серьйозний виклик, і при цьому виявив дивовижні слабкості у військовій думці, і стратегії. При цьому маючи одну з  найсильніших армій у світі.

«Це приголомшливо», – коментує військовий історик Фредерік Каган.  Який каже, що не знає жодної паралелі з такою великою військовою державою, як Росія, яка вторглася в країну в той момент, коли вона САМА вибрала, і зазнала такої повної невдачі.

Згадаємо.

Першого ранку війни російські десантні вертольоти Мі-8 вилетіли на північь  Києва з завданням атакувати та захопити аеродром Гостомель на північно-західній околиці столиці. Захопивши аеродром, московіти мали створити базу, з якої вони планували накопичувати більше військ та легкої бронетехніки на відстані одного удару від серця України.

Їх навіть не лякало те, що Гостомель міг стати такою самою Чорнобаївкою. 

Гостомель не взяли - не спрацювало. Саме тому, що коли вони  дістались до Гостомеля, і, закріпились на аеродромі, їх знищили артилерією. Разом з аеродромом.

Намагання взяти під контроль військову авіабазу у Василькові на південь від Києва також наштовхнулось на такий самий жорсткий опір і, як повне фіаско українська оборона збила один, чи кілька російських важких транспортних літаків Іл-76 з десантниками.

Яких кинули, на аєродром, як то кажуть за порєбриком "от безнадеги".

Хоча путінцям зрештою вдалося взяти під контроль аеродром Гостомель, запеклий опір українців у київському напрямку змусив їх міняти план, та  переосмислити весь план вторгнення, який базувався на очікуванні, що українці швидко здадуться, а Захід нетренирований Меркель "вкрай занепокоїться", знову дуже занепокоїться.

 

Російськи невігласи невивчали чужий досвід.

Повітряні штурмові місії або десант з гелікоптерів в тил ворога, як-от той, що виконувався в Гостомелі, є завжди ризикованим і важким. І прикладів є багато. Це  продемонструвала і армія США 24 березня 2003 року, коли вона відправила в Ірак з Кувейту більше 30 ударних вертольотів Apache, щоб завдати удару по дивізії Іракської Республіканської гвардії.  На своєму шляху апачі зіткнулися зі звичаною стрілецькою зброєю та зенітним вогнем, який збив один з гелікоптерів, пошкодив інші та змусив десант повернутись. Незважаючи на це, американські військові оговталися від цієї невдачі, швидко змінили план, і  незабаром захопили Багдад.

Чого не зуміли зробити росіяни бо всі плани в них занад то довго, затверджуються чи то в бункері, чи то в Кремлі.

І швидко приймати необхідні тактичні військові рішення вони не можуть!

Жуляни - треті "ворота київської фортеці"

"На другу добу вторгнення з самого ранку я у складі добровольчого підрозділу прибув до аеропорту "Жуляни" на його захист, бо на той момент стояла величезна загроза захоплення. Саме тоді вже точилися бої за аеродром Гостомель. Я, як людина військова і спецназівець, розумів, що це якраз ті ворота до успіху ворога, безпосередньо до захоплення Києва", - поділився спогадами генерал Збройних сил України, Сергій Кривоніс, який командував обороною аеродрому.

"Було вжито необхідних термінових заходів щодо забезпечення нездатності ворога посадити великі літаки на злітно-посадкову смугу. Ми її перекрили, ми її замінували, ми її безпосередньо залили маслом, перекрили блоками, автомобілями, паливозаправниками. Це був такий страшний мікс. Ми унеможливили посадку. Літаки не змогли б сісти на смузі. Потім почали нарощувати, вже готувалися до прийому у разі загрози десантування з гелікоптерів" – згадує генерал Кривоніс.

"Одна з основних проблем була – зорієнтувати людей і швидко це зробити, використовуючи їхній людський потенціал: це була досить цікава проблема, тому що в більшості своїй підрозділи, які були зібрані в аеропорту, не належали до Збройних сил. Ці 14 підрозділів - дика солянка - все швидко і досить впевнено зробили", - резюмував Кривоніс. 

"Я розумів, що там досить складна ситуація. Ми туди приїхали, я подивився, що є певні підрозділи, але немає порядку. Тоді я зібрав старших і сказав, що приймаю командування на себе. Потім про це повідомив головнокомандувачу генералу Залужному. Валерій Федорович, підтримав".

З цих цитат ви розумієте, що на справді і в Києві не було чіткого плану по захисту столиці. Все трималось на шаленому бажанні українців дати відсіч рашистам.

За словами того ж генерала Кривоноса, командування не зверталося до нього з проханням захистити аеродром. То був його вибір. Як і вибір десятків тисяч киян, які кинулись захищати Київ.

Тим ганебніша поразка Путіна під Києвом, що його ретельно сплановано операція, яку він так довго готував включно з засланними в Україну, за декілька місяців наперед, диверсантами провалилась. 

Спецоперація провалилась так, що за ней аж загуло, і загуло на сторіччя.

Бо патріотизм, сміливість і кмітливість українців перемогли в рази перевагаючого противника!

Васильків. Бровари. Макарів.

Перемога в аєропорту Василькова, бої за Макарів, і чудово спланована засідка для танкової колони під Броварами, про це все ще треба буде зняти документальний фільм або цілий цикл "Битва за Київ", щоб назавжди закарбувати та задокументувати цю ганьбу путлерівського штабу та рашистських військ.

Бо той факт, що штурм Гостомеля з боку російської 45-ї гвардійської повітряно-десантної бригади спеціального призначення не вдався, міг би колись забутісь в ретроспективі, якби війська рашистів швидко та вдало змінили напрямки наступу. Але під Броварами вони так само отримали, як і в Гостомелі, і як російский військовий корабель в Бердянську.

І ця ганьба вже назавжди залишиться в історії.

Згадаємо. В перши дні війни, росіяни і справді робили розвідувально-диверсійні випади навіть самому в центрі Києва.

З розвідувально-диверсійними атакаи та нападами невеликими групами взагалі їх план незрозумілий. Вони, що реально думали, що диверсійні групи, які захватять автомобілі швидкої допомоги зможуть захватити Міністерство оборони, чи Адміністрацію Президента?

Чи декількома БТР-ами заблукавшими на Оболоні вони будуть контролювати 3-х мільйонне місто?

А камікадзе, які рвались до центру Кієва на двох КАМАЗах, взагалі не зрозуміло на, що розраховували.

Так в перші дні, їм вдалось швидко проникнути в напрямку Святошин-Шулявка. Але чисельна тероборона зупинила бліцкріг і в цьому напрямку.   

Згодом вони дуже великою ціною намагалися оточити столицю дугою далі на захід.

Памятаємо, як російські військові перевдяглися в форму поліції України, під’їхали на авто з мигалками і розстріляли бійців на КПП біля Василькова в Київській області.

І одночасно було чутно вибухи, та кулеметні черги в районі Шулявки та Зоопарку, та у Солом‘янському районі.

Ми памятаємо, як слідкували за кожною новиною в ті дні, і особливо ночі.

Незважаючи на мізерні шанси, українці якимось чудом тримались на позиціях та відбивались, стримуючи рашистів, і ефективно використовуючи як західну зброю, включаючи Javelin, та Stinger так і нашу Стугну. Історія про Стугну до речі потребує після війни широкого обговорення суспільством. Є багато питань, і не тільки по Стугні.

Минулого тижня росіяни покинули аеродром Гостомель в рамках масового відступу (п'ятками) в Білорусь і Росію. 

Колона довжиною в 60 кілометрів.

Окремою сторінкою битви за Київ була широко розповсюджена сага про величезний російський конвой. Спочатку здавалося, що це катастрофа для Києва та українців, але ЗСУ вдалось героїчно порізати, як салямі, ту колону на окремі небоєздатні елементи, які мали обмежені можливості для весняного бездоріжжя, і врешті-решт розійшлися згорівшими та вкраденими, і тим чи іншим чином перестали бути воєним фактором у боротьбі за Київ.

Помилився не тільки Путін.

Путін не єдиний, кого здивували перші невдачі російської армії. Американські та інші західні аналітики припускали, що якщо вторгнення станеться, російські, здавалося б, переважні сили розріжуть українську армію, як гарячий ніж масло. Путінські війська зможуть захопити Київ за кілька днів і всю країну за кілька тижнів. Тому Запад і не надавав реальну допомогу в перші дні, бо дійсно їх аналітики вважали, що наданне Україні озброєння в решті може опинитись у росіян, як трофеї.

 Хоча заради справедивості відзначу, що деякі малочисельні  аналітики сумнівались в боєздатності росіян, і все ж таки ставили на Україну, бо теж ставили під сумнів, що Путін реально оцінив, скільки українські збройні сили вже отримали від західу допомоги ще до вторгнення, і чого варта мужність українців.

25 березня, лише через місяць після початку вторгнення, росіяни заявили, що досягли своїх цілей у Київській області та швиденько перекинулись на Харьків, Донбас та Південь. Деякі аналітики підозрюють, що то хитрий хід Путіна, щоб виграти час, і хоч якось зберегти лице та боєздатні частини.

Можливо, Путіну ще вдасться перефокусувати свої військові диктаторські зусилля на більш вузьку та більш досяжну мету – розширення російського контролю на Донбасі та, можливо, ще й забезпечення сухопутного коридору від Донбасу до Кримського півострова. 

Хоча дуже не хочеться в це вірити, бо віра в ЗСУ та Добробати надає не тільки надію, але й сенс перемозі під Києвом. .

Але невдача Путіна під Києвом виявила слабкі сторони російської армії, які свідчать про те, що Росія навряд чи скоро знову спробує і головне НЕ зможе знищити нашу столицю - Київ.

З рештою, все одно Київ - це не тільки поразка Росії на віки. Це ВЖЕ ганьба на віки. 

Чому порядна жінка повинна ходити в Києві на НЕпарній стороні вулиці?

Трапився дуже цікавий матеріал, не можу не поділитись.

Чому порядна жінка повинна ходити в Києві на парній стороні вулиці?

От скажи мені, як перекласти: чётный – нечётный? – запитання заскочило мене зненацька.
– Парний – непарний. А ти знову уроки робиш?
– Та – да. Пишемо про звільнення Запоріжжя радянськими військами.
– А до чого тут парні-непарні?
– Та, бач, я пам’ятаю, як відступили німці, то радянці підірвали найкращі будинки старого Запоріжжя: театр Заньковецької, готель Лапшина (зараз там готель «Театральний»), кінотеатр КІМ – усі вони на непарній стороні…
– Знаєш, твоя правда. Коли радянці підірвали київський Хрещатик, теж загинула непарна сторона вулиці. А знаєш чому?
– Так це не випадково? Тоді чому?
– Та це ж так просто. Коли у 1843 році в Росії легалізували проституцію, видали правила для власників будинків розпусти та для повій. Ці регламентації мали офіційні назви: «Правила власникам будинків розпусти» (1844 р.), «Правила публічним жінкам» (1874 р.). За тими правилами інтим-надомниці (так звані «розрядні» жінки) могли прогулюватися тільки вулицями з парними номерами.

На одязі вони мали червоний бант – запрошення втамувати гормональну спрагу. 

Секс-працівниці, які мали житло для прийому клієнтів, на пальчику крутили ключі. Безквартирні «жриці кохання» могли здійснити інтимне обслуговування клієнта у відокремленому місці на вулиці, в орендованому приміщенні чи в екіпажі. 

З того часу на парній стороні виникли прибуткові будинки з приміщеннями, які винаймали погодинно. 

Непарні сторони вулиці були для «порядних» жінок, які прогулювалися з чоловіками, або у супроводі лакея. На непарній стороні були кращі будинки, театри, дорогі кав’ярні. Доріжку на непарній стороні до революції мили з милом.

Джерело http://uahistory.com/topics/language_fun/3450

Читайте ще,

Десять фактів про Україну і Росію

История Киева из одного окна…

 

Хто сильніший? Кияни чи гроші?

Це невірно, що Майдан пройшов, не залишивши після себе ніяких змін.

Дійсно дуже багато людей думають, що насправді нічого не змінилось. 



Може у владі і дійсно мало що змінилося, а от у свідомості киян відбулися певні зміни.
І якщо раніше ми «без надії сподівалися», то тепер кияни «борються, щоб побороти».

Яскравим прикладом цьому є сумнозвісний завод «Фанплит», що знаходиться у центрі трикутника між Березняками, Дарницею та Харківським масивом.
Тим, хто хоч раз був свідком того, як покривають лаком паркет, не треба роз’яснювати, яким повітрям годує мешканців Березняків, Дарниці та Харківського підприємство «Фанплит».

Для всіх інших коротка історія питання:

Заводу «Фанплит» більше 100 років. Тож і обладнання на заводі знало ще ті часи, коли зірками «Динамо» були  Банніков та Базілевич, а у «Франка» грав Яковченко.

 
Але навіть у минулому столітті на заводі не спалювали відходи власного виробництва, чудово розуміючи наскільки це токсично. Але тепер все вирішують гроші, і так звана «ціна питання», тому на заводі вирішили заощадити, і замість дорогого газу, спалювати відходи власного виробництва. Що і стало останньою краплиною для мешканців найближчих до заводу масивів.

І ось до чого став у пригоді Майдан – жителі  самоорганізувались!
Мешканці самостійно створили ініціативну групу, яка зібрала кошти на юристів, які і подали в суд на завод. Але Ви самі чудово знаєте, як працює наша судова система.

 
Тим не менш, це чудовий приклад справжньої народної ініціативи і самоорганізації. Ініціативна група не тільки збирає людей на акції під заводом і судом, але й звітують за кожну витрачену гривню (наприклад,  1705,10 грн. було витрачено за виміри шуму).

Крім акцій та судових позовів активісти використовують і електронні петиції на сайті Київської Міської Ради. Вони зареєстрували петицію «Про винесення заводу «Фанплит» за межі м.Києва»
Ось її повний текст та пряма спилка на неї,

https://petition.kievcity.gov.ua/petition/?pid=5280&icf=1&sms=1

«Ми, мешканці Дніпровського та Дарницького районів, яким небайдуже здоров’я мешканців столиці та їхніх дітей, звертаємось до громади міста Києва! Наше занепокоєння викликане систематичним забрудненням повітря токсичними промисловими відходами, що практично ведуть до екологічної катастрофи у столиці України.

Посеред житлових кварталів за адресою провулок Фанерний, 1 знаходиться деревообробне підприємство ПрАТ «Фанплит», виробничі потужності якого морально та фізично застаріли. Жахливий хімічний сморід розлітається на найближчі житлові мікрорайони. Таке «сусідство» викликає у мешканців, особливо діток, хвороби, що супроводжуються нападами кашлю, загостренням алергічних реакцій, головним болем, ускладненнями перебігу ОРВІ та постійними обструктивними бронхітами. Також з часом призводить до важких онкологічних захворювань.

І це не дивно, адже під час виробництва фанери та ДВП підприємство використовує високо небезпечні смоли з формальдегідом. Процес висушування таких виробів при високій температурі призводить до значного виділення формальдегіду в атмосферне повітря. А використання в якості палива відходів власного виробництва без відповідного дозволу взагалі порушує норми українського законодавства.

Наразі, на основі даних Центральної Геофізичної Обсерваторії, висновків Екологічної Інспекції та приватної сертифікованої лабораторії, маємо надвисокі середньомісячні концентрації формальдегіду, діоксиду азоту та оксиду вуглецю, за межами санітарної зони ПрАТ «Фанплит», які перевищують норми в декілька разів.

Також, завод не може підтримувати норми допустимого шуму, адже 24 години на добу мешканці найближчих до ПрАТ «Фанплит» будинків, страждають від постійного гулу підприємства.

Враховуючи, що «ПрАТ «Фанплит» є підприємством з найвищим ступенем ризику для здоров’я людей та навколишнього середовища, він, згідно з генеральним планом розвитку столиці, має бути винесений за місто. Це дозволить зберегти велике деревообробне підприємство та робочі місця, модернізувати виробничі потужності та покращити умови праці.
А для мешканців столиці це стане кроком на шляху до покращення екологічної ситуації!»

Підтримайте Петицію та допоможіть врятувати Київ від екологічної катастрофи та зберегти для наших дітей чисте повітря! 

До кінця терміну збору підписів залишилось менше двох місяців.
Так інструмент петицій в Києві викликає дуже багато запитань - з моменту його запуску успішні петиції, які не торкалися перейменування вулиць, застрягли в бюрократичних процедурах і конфлікти інтересів. Але кращого наразі немає.
Подивимось, як цього разу відреагує міська влада на протестні настрої і міські ініціативи киян.

Які вишиванки треба носити Киянам і на Київщині?

Які вишиванки треба носити Киянам і на Київщині?

Таємниці вишиванки Київщини

Сьогодні в Україні відзначають День вишиванки — поки ще не офіційне і відносно нове народне свято. Воно відзначається в третій четвер травня.
В 2016 році День вишиванки припадає на 19 травня.

Загально відомо, що кожний регіон України мав свії традиційний колір та малюнок вишиванки.
Так яку вишиванку треба носити мешканцям Київщини зокрема — в Ірпені, чи в Бучі?

1. Двоколірну!

Так саме двоколірні вишиванки найчастіше зустрічалися раніше на Київщині. Використовувалися переважно червоні нитки для вишивки орнаменту, які зрідка доповнювалися чорною ниткою для виділення візерунка.

2. Поєднання геометричного та рослинного орнаментів

На Київщині найчастіше вишивали геометричні візерунки рослин у білих, коралово-червоних або ж чорних барвах. Перевагу надавали білому з вкрапленнями зеленого та червоного. На вишиванках красувались хміль, стилізовані грона винограду, ромби та інше. Для вишивки певний період використовували і сині кручені бавовняні нитки «заполоч». Та з часом їх замінили чорними, оскільки сині швидко линяли.

Ну, і ще одна таємниця вишиванки.
Ще один цікавий факт про особливе значення чоловічої вишиванки. Відома що вишиванка мала дуже велике сакральне значення, як оберіг. Тому чоловіки та козаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній єдиній жінці, дівчині чи матері. Навіть сестрі не завжди довіряли. Іншим до такого сакрального ритуалу зась. Зокрема так козаки підтверджували вірність своїй коханій, яка іноді роками чекала його з козацьких походів.

Джерело http://irpin.today/?p=4519

Київ велика скотобаза?

 

Хто робить з нас худобу?

Може і правда, як каже один український політик - усі ми "скотиняки"?

Що б Ви сказали, якби Вас почали доглядати, як худобу ? 

Ну, звісно не вдома, а, наприклад, у київських медичних закладах. Вас обурить навіть думка про це? А між тим КМДА планує зробити з усіх медичних закладів Києва великі ферми. Думаєте, що це маячня і нісенітниця?  Зовсім ні.

А все почалося з гарної ідеї децентралізації. У нас в Україні завжди так - ідея гарна, а коли починаємо щось гарне втілювати у життя, то отримуємо, те що отримуємо. І з цим потім живемо і нестерпно мучимось. Ось тепер мучимось з децентралізацією. Тому що, принципи децентралізації бюджетів, задекларовані нашими політиками трансформуються в особливу форму використання державних коштів через систему рамочних договорів. Особливо це стосується сфери охорони здоров’я, де гравцем з «крапленими картами»  виступає місцева адміністрація, а споживачем – всі без винятку лікувальні установи.

Ця зухвала технологія контролю та дерибану бюджетів дісталась Україні в спадщину від Партії Регіонів. Вона декілька останніх років успішно функціонує у КМДА і продовжує функціонувати далі. В КМДА вона навіть отримала найвищу ступінь безконтрольності, коли споживач не має можливості вибору і повинен лише використовувати те, що йому пропонують «спеціалісти» державних закупівель Київської адміністрації.

Зокрема, запропоновані медичним закладам Києва препарати чітко визначають обраного постачальника або виробника. 

 

Ось тільки один приклад, як це відбувається. 

 

В офіційному переліку лікувальних засобів прописані конкретні торгові назви препаратів, хоча ті ж самі вітчизняні аналоги вдвічі, чи втричі дешевші.  Як це можна пояснити?

Особливо показово виглядає перелік засобів для забезпечення санепідеміологічного режиму.   

Департамент охорони здоров’я КМДА направляє УСІМ керівникам лікувальних закладів міста Києва офіційний перелік, де конкретно вказані назви продуктів, що в даному випадку  представляє ТОВ «ВІК А» або іі виробнича дочка ТОВ «Мадар».

Будь яка альтернатива неможлива. Хоча запропоновані засоби  на 30-40% дорожчі в порівнянні з аналогічними препаратами на ринку України.

І що показово, в переліку Департаменту охорони здоров’я КМДА є продукти, які імпортуються із Ізраїля. Ну і що, скажете Ви, це ж добре, ізраїльські ліки відомі своєю якістю. Так, але в Ізраїлі ці препарати використовуються виключно у ветеринарії!!! Найчастіше на свинофермах. І навіть більше. Умовою використання цих препаратів є відсутність тварин на місці проведення дезинфікаційних заходів. Це стосується класичних препаратів вже згаданої компанії «ВІК А» - «Септодор Форте» та «Септамін».

Що ж говорити про інші продукти в переліку Департаменту охорони здоров’я КМДА, якщо найпростіші  засоби санітарної гігієни такі «специфічні».

Чи у Департаменті охорони здоров’я КМДА думають, що ми не знаємо,як перекладається « Not for human consumption . For veterinary use only »?

 

Напевно це якийсь медичний діагноз, якщо ми говоримо про сферу охорони здоров’я. Але чомусь  Департамент охорони здоров’я КМДА вважає, що Київ велика скотобаза, а мешканці Києва  безсловесна худоба!

 

Цікаво, що думає про це наш мер Віталій Кличко? Коли в нього, за його спиною роблять з киян тварин!

Європейська столиця чи Європейське серце?

 Листівки з буденного київського життя...

Київ - вічне місто. Це - «Північний Рим».

Оноре де Бальзак.

Київ і Париж знаходяться на одній географічній паралелі. Але, як і в 1847-му, коли Бальзак перший раз відвідав Київ, він все так само далекий від Європи, як і 165 років тому. Зараз все частіше і частіше лунають слова та гасла - Київ у Європу, євроінтеграція. Але що таке Європа у розумінні тих, хто нас туди так кличе?  Чи готові ми жити «по-європейські»?
При слові  євроінтеграція, я чомусь одразу згадую слово «євроремонт», яке так швидко стало популярним з початку вже далеких 90-х. Хто вигадав це словосполучення, історія буремних 90-х нам не залишила. Але стійке відчуття що «євроремонт - це круто», у багатьох залишилось. Хоча насправді євроремонти 90-х це була звичайна заміна старих дерев’яних вікон на пластикові, перенесення розеток ближче до підлоги, та нова (зазвичай скандинавська) сантехніка.  Тоді ніхто не замислювався, що насправді  євроремонтом мають бути перш за все німецька якість, французький смак, та англійська практичність. Те саме зараз відбувається і з цією славнозвісною  євроінтеграцією, до якої нас так закликають, не розуміючи, що для початку треба почати в Києві жити «по-європейські»?
Виходячи з будь-якого київського торгівельного центру, мене завжди не облишає відчуття «Борисполю». Наче тільки вийшов крізь скляні двері якогось «квадрату», і оп-па «здрастуй рідна Батьківщина» з її буденною сірістю. 
Але, дякуючи Богу, не все так погано в «божому місті Києві». Два дні тому, в перший день квітня випадково потрапив на благодійну акцію в один з торговельних центрів Києва, на так званий «роллердром».  Громадська організація «Європейська столиця» організувала для дітей інвалідів (не буду згадувати їх тяжкі вади) маленьке свято. Щоб зрозуміти наскільки такі акції важливі, треба було глянути в щасливі та радісні очі цих дітей.
Провівши поруч з ними більше години, і пропустивши їх радість крізь своє серце, я зрозумів, що справжня соціальна активність, небайдужість і є той шлях до Європи, який не на словах а у реальному житті нас туди наближає. Як же раділи ці дітлахи можливості позмагатись з такими же як вони. І одразу кудись щезло не їх, а моє відчуття неповноцінності.
Особлива подяка «Європейській столиці» і особисто Гонтару Сергію Васильовичу та Пилипчуку Станіславу Степановичу, за те, що вони замість лозунгів про євроінтеграцію, подарували дітям не тільки свято, але й організували нагородження всіх дітей без винятку відзнаками та подарунками. Ось це дійсно «по-європейські» і по-людяному. Коли без всяких рекламних носіїв, прапорів та стягів робляться маленькі, але такі важливі людяні справи. Так хочеться щоб таких прикладів маленьких кроків до «Європейської столиці» було побільше.
І не дивно, що в цей раз, коли я виходив з «європейського» торгівельного центру на вулицю, в мене не виникло відчуття «Борисполю». Навіть переплигуючи через весняні київські калюжі я з радісним серцем йшов по вулиці свого рідного міста з відчуттям того, що не зважаючи ні на що маленькі добрі справи наближують моє місто до стандартів Європи, щирості та людяності.
Чомусь пригадалось маловідоме вчення Хуна. Згідно з цим віруванням Кохання, чи Любов – це гармонія і прогрес,  а зло, це дисгармонія та деградація. Тому зло постійно винищує само себе, а кохання само себе підживлює та наповнює. Таким чином, зло минає, а кохання вічне. І якщо християнство, та іудаїзм мають 10-ть заповідей, то вчення кахунів тільки одну – ніколи не завдавати шкоду, та тільки допомагати.  На справді кахуни мешкають в 50-ому штаті США – Алоха, це Гавайї. Але людяність і щире співчуття не мають меж і так хочеться, щоб Київ став не тільки «європейською столицею» а ще й столицею людяності. Не даремно ж колись Оноре де Бальзак назвав його «Північний Рим» вказуючи перш за все на святість нашого міста.

7 листопада чорно-червоне свято

Чи не клену. Не кляв. Чи не прокляну.
В. Стус

Згадалось сьогодні 7 листопада. Колись вже здається так давно. На самому початку дев’яностих у Відні, якраз 7 листопада мені показали дуже помпезний пам’ятник генералу який… здався і здав Відень. Вдячні віденці поставили генералові великий пам’ятник не за те що він здав город ворогам. А за те що він здався без єдиного пострілу, а тому зберіг життя своїх солдатів, австрійців і віденців. І ніхто з німців не сумнівався, і не сумнівається і зараз у мужності і головне у честі і гідності цього австрійського генерала. А розуміння воїнської честі у німецьких військових традиційно високі і відповідають хіба що честі японських самураїв.  Так що треба зрозуміти наскільки важко цьому австрійському генералові дався цей вчинок. Що правда здався генерал не кому завгодно, а Наполеону. Прізвище того дійсно мужнього  австрійського генерала я не запам’ятавале йогокрасива та кремезна фігура на коні вже майже 200 років красується у центрі Відня. І сидячи на вулиці у зручному кріслі затишного кафе, та п’ючи найсмачнішу віденську каву я згадав про пам’ятник ще одному генералові. Пам’ятник генералові Ватутіну на вулиці Грушевського у Києві.
Найстрашніша річ у світі написана на цьому пам’ятнику – «від українського народу». Хоча напевно який сенс у цьому напису є. Бо і кулю він отримав від «українського народу» від душ сотень тисяч мертвих і ненароджених. А пам’ятник йому і досі стоїть у декількох десятках метрів від Верховної Ради України. Як потужно «правильно», та радісно у всіх фільмах про визволення Києва показують, як твердо і рішуче Сталін поставив «задачу» взяти Київ до 7 листопада. І Жуков та Ватутін радісно взялись виконувати цей божевільний наказ божевільного, відкинувши план маршала Рокоссовьского обійти і взяти Київ з білоруських лісів.
Так склалось що, теж в осені 1240-го року хан Батий прийшов брати Київ. Але навіть самий жорстокий монгольський Хан не кинув своє військо у холодні води Дніпра. А терпляче вичікував коли Дніпро замерзне. Чи міг червоний генерал Ватутін почекати поки Дніпро замерзне? Міг. Через рік  Червона армія декілька місяців спокійно чекала під Варшавою поки німці не придушать «Варшавське повстання». Так що чекати в Кремлі вміли, якщо хотіли. Але навіщо чекати, якщо можна по «хохлах перейти на інший берег Дніпра» (Г.Жуков). З батальйону мого діда на інший берег Дніпра вийшло семеро і це при тому, що їх батальйон не був у першій хвилі атаки. На моє наївне питання, а як же це можливо  переплести Дніпро у жовтні? Прозвучала, дуже коротка і шокуюча відповідь: «А плести все рівно не можно було, ні на плотах, ні на дошках, заважали трупи. Тому ми просто бігли на інший берег Дніпра по трупах». І бігли вони на той берег Дніпра, хто з цеглиною, хто з сокирою. Є одна дуже рідка фотографія на який солдат стоїть з сокирою під табличкою «Даешь Киев».  Це напевно єдина правдива фотографія про визволення Києва, бо єдиною зброєю, «чорної піхоти» кинутої на Київ, була або цеглина!!!, або сокира. Це важко уявити, але це історичний факт. На взяття Києва людей кинули з цеглиною або сокирою у руках у темні жовтневі води Дніпра.
Ось такий пам’ятник видатному генералові Ватутіну стоїть біля Верховної Ради, пам’ятник генералові, який з трупів «холів» зумів построїти міст на інший берег Дніпра. Як сказав сучасний російський письменник-фантаст Алекс Кош: «Лише самібездарнівійнипроходятьвтривалихікровопролитних боях. Справжньомуполководцюдостатньоодноготочно вивіреногоудару».
Ось такі два різні погляди на війну, ось такі два різні пам’ятники, два різні генерали у Відні і у Києві.
 Тому і 7 листопада найбільш сумне свято в історії  Київа всіх часів. Немає більш кровавого і темного свята на всьому важкому шляху нашого міста. В цей день майстри червоного цинізму і брехні повинні йти не по Хрещатику, а на берег Дніпра і не квіти туди нести, а хліб як на могилу, і вимолювати прощення і у мертвих, і у не народжених.  
Яровий, душа! Яровий, а не ридай.
У білій смути серце Україна.
А ти шукай – червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай.
В. Стус

Дом, Київ ї Клічко.

Актор повинен змусити публіку забути
 про існування автора, про існування
режисера і навіть про існування актора.
Пол Скофілд

Побувавши вчора на до прем'єрному показі фільму «ДОМ» вийшов з абсолютно сумбурними почуттями та думками. У таких випадках рятує тільки розуміння того, що яка б «дурь» не прийшла в голову, завжди знайдуться однодумці.
Свою оцінку фільму хай дають кінокритики та глядачі. Я тільки зазначу, що в черговий раз запалав акторський дует Ступка-Гармаш, звичайно не так яскраво, як в «Своїх», але як завжди блискуче. Та й взагалі трохи шкода, що український кінематограф так і не використав це з'єднання Гармашевського характеру, народженого у жарких, спекотних і безкрайніх степах Херсонських і Ступковскої інтелігентності й багатогранності Львівського характеру.
Чудовий акторський ансамбль у фільмі не знімає головного питання, яке залишається після закінчення фільму. Хто ж позитивний герой фільму? Можливо, режисер фільму дотримувався думки, що позитивні герої чисті, прозорі, абсолютно зрозумілі і тому нудні. Тому, незважаючи на велику кількість головних персонажів у фільмі, де їх не менше доброго десятку, найпозитивнішим вийшов персонаж Гармаша - яскравий образ кримінального авторитета, який повернувся у батьківський «ДІМ».
Ось ці думки і змушують задуматися, невже нашому суспільству зараз не потрібні позитивні герої?
Порадувало те, що незважаючи на все те неподобство яке відбувалося в нашій країні за останні 20 років інтелігенція в нашій країні залишилася. Справа в тому, що до прем'єрний показ розпочався о дев'ятій, а закінчився близько першої години ночі. За цей час ЖОДЕН  глядач не тільки не покинув зал, але навіть не вийшов із зали на 5 хвилин. Чомусь пригадуються заходи у палаці «Україна», той же концерт Лепса, під час якого не поважаюча себе публіка ходила «по рядах», протягом усього концерту. Так що навіть бувалий московський артист не витримав.

Є таке влучне українське слово «шана» так от вчора київська публіка віддавала « шану» Великому українському актору Богдану Ступці. Присутність у залі 70-річного ювіляра змусила ВСІХ присутніх, навіть тих кому стрічка не дуже сподобалась висидіти майже ЧОТИРИ години.

І мене це схвилювало більше ніж фільм. Тому що дало відповідь на питання, чи потрібні суспільству позитивні герої – так потрібні. І повна зала кінотеатру «Україна» де з тисячі глядачів ніхто не вийшов із зали протягом чотирьох годин це підтвердила. Глядачі стоячи відали шану ювіляру, ну а він після фільму як належить позитивному герою, віддавав шану глядачам сидячи на стільчику на вулиці та роздаючи всім охочим автографи.

До чого тут «Дом», Київ і Клічко?

Нещодавно ЗМІ повідомили, що лідер партії «УДАР» Віталій Кличко відмовився від боротьби за пост мера Києва і балотуватиметься одразу в президенти. Не знаю, що там запропонував  Віктор Пінчук Віталію. ЗМІ повідомляють, що свою концепцію роботи з медіа і свою команду технологів. Але у результаті він позбавив нас киян головного – позитивного героя. На жаль. Офіційною  причиною рішення Віталія Кличка зосередитися на загальнонаціональній кампанії стали якісь  соціологічні опитування. Досі брати Клічко у спорті боролись з усіма не вибираючи суперників яких вони можуть перемогти, а яких на ні, не користуючись соціологічними опитуваннями. В політиці вони чомусь пішли іншим шляхом. А це вже не шлях позитивного героя, це вже шлях звичайних політичних технологій і режисерів від політики. Де позитивні герої стають акторами, а на акторів я краще буду дивитись у театрі Франка, там  їм більше віриш.   

Фільм «ДОМ» закінчується тим, що в живих залишаються лише діти в безмежному степу. Схоже, що і у нас нових позитивних героїв дочекаються лише наші діти…