Які вишиванки треба носити Киянам і на Київщині?

Які вишиванки треба носити Киянам і на Київщині?

Таємниці вишиванки Київщини

Сьогодні в Україні відзначають День вишиванки — поки ще не офіційне і відносно нове народне свято. Воно відзначається в третій четвер травня.
В 2016 році День вишиванки припадає на 19 травня.

Загально відомо, що кожний регіон України мав свії традиційний колір та малюнок вишиванки.
Так яку вишиванку треба носити мешканцям Київщини зокрема — в Ірпені, чи в Бучі?

1. Двоколірну!

Так саме двоколірні вишиванки найчастіше зустрічалися раніше на Київщині. Використовувалися переважно червоні нитки для вишивки орнаменту, які зрідка доповнювалися чорною ниткою для виділення візерунка.

2. Поєднання геометричного та рослинного орнаментів

На Київщині найчастіше вишивали геометричні візерунки рослин у білих, коралово-червоних або ж чорних барвах. Перевагу надавали білому з вкрапленнями зеленого та червоного. На вишиванках красувались хміль, стилізовані грона винограду, ромби та інше. Для вишивки певний період використовували і сині кручені бавовняні нитки «заполоч». Та з часом їх замінили чорними, оскільки сині швидко линяли.

Ну, і ще одна таємниця вишиванки.
Ще один цікавий факт про особливе значення чоловічої вишиванки. Відома що вишиванка мала дуже велике сакральне значення, як оберіг. Тому чоловіки та козаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній єдиній жінці, дівчині чи матері. Навіть сестрі не завжди довіряли. Іншим до такого сакрального ритуалу зась. Зокрема так козаки підтверджували вірність своїй коханій, яка іноді роками чекала його з козацьких походів.

Джерело http://irpin.today/?p=4519

Київ велика скотобаза?

 

Хто робить з нас худобу?

Може і правда, як каже один український політик - усі ми "скотиняки"?

Що б Ви сказали, якби Вас почали доглядати, як худобу ? 

Ну, звісно не вдома, а, наприклад, у київських медичних закладах. Вас обурить навіть думка про це? А між тим КМДА планує зробити з усіх медичних закладів Києва великі ферми. Думаєте, що це маячня і нісенітниця?  Зовсім ні.

А все почалося з гарної ідеї децентралізації. У нас в Україні завжди так - ідея гарна, а коли починаємо щось гарне втілювати у життя, то отримуємо, те що отримуємо. І з цим потім живемо і нестерпно мучимось. Ось тепер мучимось з децентралізацією. Тому що, принципи децентралізації бюджетів, задекларовані нашими політиками трансформуються в особливу форму використання державних коштів через систему рамочних договорів. Особливо це стосується сфери охорони здоров’я, де гравцем з «крапленими картами»  виступає місцева адміністрація, а споживачем – всі без винятку лікувальні установи.

Ця зухвала технологія контролю та дерибану бюджетів дісталась Україні в спадщину від Партії Регіонів. Вона декілька останніх років успішно функціонує у КМДА і продовжує функціонувати далі. В КМДА вона навіть отримала найвищу ступінь безконтрольності, коли споживач не має можливості вибору і повинен лише використовувати те, що йому пропонують «спеціалісти» державних закупівель Київської адміністрації.

Зокрема, запропоновані медичним закладам Києва препарати чітко визначають обраного постачальника або виробника. 

 

Ось тільки один приклад, як це відбувається. 

 

В офіційному переліку лікувальних засобів прописані конкретні торгові назви препаратів, хоча ті ж самі вітчизняні аналоги вдвічі, чи втричі дешевші.  Як це можна пояснити?

Особливо показово виглядає перелік засобів для забезпечення санепідеміологічного режиму.   

Департамент охорони здоров’я КМДА направляє УСІМ керівникам лікувальних закладів міста Києва офіційний перелік, де конкретно вказані назви продуктів, що в даному випадку  представляє ТОВ «ВІК А» або іі виробнича дочка ТОВ «Мадар».

Будь яка альтернатива неможлива. Хоча запропоновані засоби  на 30-40% дорожчі в порівнянні з аналогічними препаратами на ринку України.

І що показово, в переліку Департаменту охорони здоров’я КМДА є продукти, які імпортуються із Ізраїля. Ну і що, скажете Ви, це ж добре, ізраїльські ліки відомі своєю якістю. Так, але в Ізраїлі ці препарати використовуються виключно у ветеринарії!!! Найчастіше на свинофермах. І навіть більше. Умовою використання цих препаратів є відсутність тварин на місці проведення дезинфікаційних заходів. Це стосується класичних препаратів вже згаданої компанії «ВІК А» - «Септодор Форте» та «Септамін».

Що ж говорити про інші продукти в переліку Департаменту охорони здоров’я КМДА, якщо найпростіші  засоби санітарної гігієни такі «специфічні».

Чи у Департаменті охорони здоров’я КМДА думають, що ми не знаємо,як перекладається « Not for human consumption . For veterinary use only »?

 

Напевно це якийсь медичний діагноз, якщо ми говоримо про сферу охорони здоров’я. Але чомусь  Департамент охорони здоров’я КМДА вважає, що Київ велика скотобаза, а мешканці Києва  безсловесна худоба!

 

Цікаво, що думає про це наш мер Віталій Кличко? Коли в нього, за його спиною роблять з киян тварин!

Європейська столиця чи Європейське серце?

 Листівки з буденного київського життя...

Київ - вічне місто. Це - «Північний Рим».

Оноре де Бальзак.

Київ і Париж знаходяться на одній географічній паралелі. Але, як і в 1847-му, коли Бальзак перший раз відвідав Київ, він все так само далекий від Європи, як і 165 років тому. Зараз все частіше і частіше лунають слова та гасла - Київ у Європу, євроінтеграція. Але що таке Європа у розумінні тих, хто нас туди так кличе?  Чи готові ми жити «по-європейські»?
При слові  євроінтеграція, я чомусь одразу згадую слово «євроремонт», яке так швидко стало популярним з початку вже далеких 90-х. Хто вигадав це словосполучення, історія буремних 90-х нам не залишила. Але стійке відчуття що «євроремонт - це круто», у багатьох залишилось. Хоча насправді євроремонти 90-х це була звичайна заміна старих дерев’яних вікон на пластикові, перенесення розеток ближче до підлоги, та нова (зазвичай скандинавська) сантехніка.  Тоді ніхто не замислювався, що насправді  євроремонтом мають бути перш за все німецька якість, французький смак, та англійська практичність. Те саме зараз відбувається і з цією славнозвісною  євроінтеграцією, до якої нас так закликають, не розуміючи, що для початку треба почати в Києві жити «по-європейські»?
Виходячи з будь-якого київського торгівельного центру, мене завжди не облишає відчуття «Борисполю». Наче тільки вийшов крізь скляні двері якогось «квадрату», і оп-па «здрастуй рідна Батьківщина» з її буденною сірістю. 
Але, дякуючи Богу, не все так погано в «божому місті Києві». Два дні тому, в перший день квітня випадково потрапив на благодійну акцію в один з торговельних центрів Києва, на так званий «роллердром».  Громадська організація «Європейська столиця» організувала для дітей інвалідів (не буду згадувати їх тяжкі вади) маленьке свято. Щоб зрозуміти наскільки такі акції важливі, треба було глянути в щасливі та радісні очі цих дітей.
Провівши поруч з ними більше години, і пропустивши їх радість крізь своє серце, я зрозумів, що справжня соціальна активність, небайдужість і є той шлях до Європи, який не на словах а у реальному житті нас туди наближає. Як же раділи ці дітлахи можливості позмагатись з такими же як вони. І одразу кудись щезло не їх, а моє відчуття неповноцінності.
Особлива подяка «Європейській столиці» і особисто Гонтару Сергію Васильовичу та Пилипчуку Станіславу Степановичу, за те, що вони замість лозунгів про євроінтеграцію, подарували дітям не тільки свято, але й організували нагородження всіх дітей без винятку відзнаками та подарунками. Ось це дійсно «по-європейські» і по-людяному. Коли без всяких рекламних носіїв, прапорів та стягів робляться маленькі, але такі важливі людяні справи. Так хочеться щоб таких прикладів маленьких кроків до «Європейської столиці» було побільше.
І не дивно, що в цей раз, коли я виходив з «європейського» торгівельного центру на вулицю, в мене не виникло відчуття «Борисполю». Навіть переплигуючи через весняні київські калюжі я з радісним серцем йшов по вулиці свого рідного міста з відчуттям того, що не зважаючи ні на що маленькі добрі справи наближують моє місто до стандартів Європи, щирості та людяності.
Чомусь пригадалось маловідоме вчення Хуна. Згідно з цим віруванням Кохання, чи Любов – це гармонія і прогрес,  а зло, це дисгармонія та деградація. Тому зло постійно винищує само себе, а кохання само себе підживлює та наповнює. Таким чином, зло минає, а кохання вічне. І якщо християнство, та іудаїзм мають 10-ть заповідей, то вчення кахунів тільки одну – ніколи не завдавати шкоду, та тільки допомагати.  На справді кахуни мешкають в 50-ому штаті США – Алоха, це Гавайї. Але людяність і щире співчуття не мають меж і так хочеться, щоб Київ став не тільки «європейською столицею» а ще й столицею людяності. Не даремно ж колись Оноре де Бальзак назвав його «Північний Рим» вказуючи перш за все на святість нашого міста.

7 листопада чорно-червоне свято

Чи не клену. Не кляв. Чи не прокляну.
В. Стус

Згадалось сьогодні 7 листопада. Колись вже здається так давно. На самому початку дев’яностих у Відні, якраз 7 листопада мені показали дуже помпезний пам’ятник генералу який… здався і здав Відень. Вдячні віденці поставили генералові великий пам’ятник не за те що він здав город ворогам. А за те що він здався без єдиного пострілу, а тому зберіг життя своїх солдатів, австрійців і віденців. І ніхто з німців не сумнівався, і не сумнівається і зараз у мужності і головне у честі і гідності цього австрійського генерала. А розуміння воїнської честі у німецьких військових традиційно високі і відповідають хіба що честі японських самураїв.  Так що треба зрозуміти наскільки важко цьому австрійському генералові дався цей вчинок. Що правда здався генерал не кому завгодно, а Наполеону. Прізвище того дійсно мужнього  австрійського генерала я не запам’ятавале йогокрасива та кремезна фігура на коні вже майже 200 років красується у центрі Відня. І сидячи на вулиці у зручному кріслі затишного кафе, та п’ючи найсмачнішу віденську каву я згадав про пам’ятник ще одному генералові. Пам’ятник генералові Ватутіну на вулиці Грушевського у Києві.
Найстрашніша річ у світі написана на цьому пам’ятнику – «від українського народу». Хоча напевно який сенс у цьому напису є. Бо і кулю він отримав від «українського народу» від душ сотень тисяч мертвих і ненароджених. А пам’ятник йому і досі стоїть у декількох десятках метрів від Верховної Ради України. Як потужно «правильно», та радісно у всіх фільмах про визволення Києва показують, як твердо і рішуче Сталін поставив «задачу» взяти Київ до 7 листопада. І Жуков та Ватутін радісно взялись виконувати цей божевільний наказ божевільного, відкинувши план маршала Рокоссовьского обійти і взяти Київ з білоруських лісів.
Так склалось що, теж в осені 1240-го року хан Батий прийшов брати Київ. Але навіть самий жорстокий монгольський Хан не кинув своє військо у холодні води Дніпра. А терпляче вичікував коли Дніпро замерзне. Чи міг червоний генерал Ватутін почекати поки Дніпро замерзне? Міг. Через рік  Червона армія декілька місяців спокійно чекала під Варшавою поки німці не придушать «Варшавське повстання». Так що чекати в Кремлі вміли, якщо хотіли. Але навіщо чекати, якщо можна по «хохлах перейти на інший берег Дніпра» (Г.Жуков). З батальйону мого діда на інший берег Дніпра вийшло семеро і це при тому, що їх батальйон не був у першій хвилі атаки. На моє наївне питання, а як же це можливо  переплести Дніпро у жовтні? Прозвучала, дуже коротка і шокуюча відповідь: «А плести все рівно не можно було, ні на плотах, ні на дошках, заважали трупи. Тому ми просто бігли на інший берег Дніпра по трупах». І бігли вони на той берег Дніпра, хто з цеглиною, хто з сокирою. Є одна дуже рідка фотографія на який солдат стоїть з сокирою під табличкою «Даешь Киев».  Це напевно єдина правдива фотографія про визволення Києва, бо єдиною зброєю, «чорної піхоти» кинутої на Київ, була або цеглина!!!, або сокира. Це важко уявити, але це історичний факт. На взяття Києва людей кинули з цеглиною або сокирою у руках у темні жовтневі води Дніпра.
Ось такий пам’ятник видатному генералові Ватутіну стоїть біля Верховної Ради, пам’ятник генералові, який з трупів «холів» зумів построїти міст на інший берег Дніпра. Як сказав сучасний російський письменник-фантаст Алекс Кош: «Лише самібездарнівійнипроходятьвтривалихікровопролитних боях. Справжньомуполководцюдостатньоодноготочно вивіреногоудару».
Ось такі два різні погляди на війну, ось такі два різні пам’ятники, два різні генерали у Відні і у Києві.
 Тому і 7 листопада найбільш сумне свято в історії  Київа всіх часів. Немає більш кровавого і темного свята на всьому важкому шляху нашого міста. В цей день майстри червоного цинізму і брехні повинні йти не по Хрещатику, а на берег Дніпра і не квіти туди нести, а хліб як на могилу, і вимолювати прощення і у мертвих, і у не народжених.  
Яровий, душа! Яровий, а не ридай.
У білій смути серце Україна.
А ти шукай – червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай.
В. Стус